Серія аплікацій “Простір що змінюється” для Марії Пляцко стала
переходом від лінійної форми до обʼємно-просторового сприйняття
оточуючого світу. Ці роботи є продовженням роздумів авторки про творчі
методи Карла Звіринського, Володимира Лободи, Анрі Матісса – бажання
довершеного експерименту, інтуїтивний підхід, повноцінний перехід у
нову форму.

“Все, що було до повномасштабної війни перекреслено, відсічено, було
відчуття відриву, “ – розповідає про початок роботи над серією Марія.
Фігуративна пластика більше не вхоплювала емоційний стан, не сприяла
усвідомленню місця, де ти перебуваєш, не виявляла невидимих звʼязків,
що формують середовище. Світ, що назавжди змінився, вимагав нової
форми, мови, типу мислення.

Реальність стала настільки насиченою, що, здається, у ній не лишилось
місця для уяви. Але потреба втілювати думки не зникла. Як з’єднати і
втримати цей мінливий простір? Чи можливо між вибухами, спалахами і
мерехтінням знайти художню форму для неословлюваного?
Марія Пляцко почала працювати з аплікацію як зі скульптурним рельєфом:
площини у просторі накладаються або перетинаються, між ними може
виникати напруга, ієрархія. Емоції та відчуття втілені в абстрактних
формах набувають характеру у співставленні кольорів. Не ускладнюючи
сюжети, авторка дозволила композиціям вийти з площини у простір, що
змінюється.

Олександра Кущенко